Тематичний напрям 4.
Економіка сучасного
підприємства
УДК.
658(045)
ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ГОСПОДАРЮВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА
Живіцький Сергій Олександрович,
Богацька Наталя Миколаївна, к.е.н., доцент
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ
У статті надано загальну характеристику зовнішнього
середовища функціонування підприємств, розглянуто її елементи. Проаналізовано
чинники, які впливають на суб'єкти
господарювання. Розкрито сутність зовнішнього середовища у складі макро-
і мікросередовища діяльності підприємств.
В статье дана общая
характеристика внешней среды функционирования предприятий, рассмотрены ее
элементы. Проанализированы факторы, влияющие на субъекты предприятия. Раскрыта
сущность внешней среды в составе макро- и микросреды деятельности предприятий.
The article provided a general description of the environment functioning enterprises, considered its elements. The factors that affect the entities. The essence of the environment as part of the macro-and micro-enterprise activities.
Постановка проблеми. Результати діяльності підприємства значною мірою визначаються його зовнішнім середовищем. Підприємства стежать за зовнішньою ситуацією з метою виявити та використати її сприятливі можливості для досягнення поставленої мети, уникнути при цьому загрози перешкод. Підприємство, як відкрита система, залежить від зовнішнього середовища стосовно поставок ресурсів, енергії, кадрів, а також споживачів. Тому слід детальніше розглянути вплив зовнішніх факторів на діяльність підприємства.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Над
актуальними теоретичними, методологічними та науково-практичними питаннями
впливу зовнішніх факторів на функціонування підприємства плідно працювали Дзюба
С.Г., Гайдай І.Ю [1, ст.144-155], О. Окунєвою представлено сегментацію
працівників підприємства, які розглядаються як його внутрішні клієнти [4,
ст.14–21],Ружицька Т.А. досліджувала вплив внутрішніх та зовнішніх чинників на
діяльність промислових підприємств[8, ст.97-101]. Скребець. І.В розглядав
стратегічну безпеку підприємства як реакцію на динамічні зміни зовнішнього
середовища [9, ст.18–23] А. Старостиною
та В. Журило досліджуються особливості ринкової поведінки споживачів
високотехнологічних товарів[10, ст.18–23] Н. Язвинською та А. Овчинніковою
аналізуються переваги, ризики та доцільність передання завдань компанії
зовнішнім підрядникам [12, ст.46–49].
Невирішені проблеми. Праці вчених-економістів, в
яких започатковано розгляд змісту зовнішнього середовища функціонування
підприємств, створюють теоретико-методологічне підґрунтя для подальшого
висвітлення цієї проблеми з огляду на сучасні реалії. Опубліковані у відкритому
друці літературні джерела містять суперечливі погляди на зміст зовнішнього
середовища підприємства і на його складові елементи.
Аналіз економічної літератури показав, що на теперішній
час немає цілісного викладення теоретико-методологічного матеріалу щодо взаємозв’язку
між елементами зовнішнього середовища підприємства з чітким їх структуруванням
за принципом впливу на функціонування підприємства.
Вітчизняні підприємства діють в умовах посилення
нестабільності зовнішнього середовища, що особливо гостро потребує подальшого
дослідження способів реагування найбільш адекватним чином на зміни. Це
дозволить уникнути ризиків і скористатися можливостями цього середовища. Зміст
даної проблеми полягає в удосконалені шляхом аналізу, використання й розвитку
існуючих досліджень з питань зовнішнього середовища підприємства методології та
практичного інструментарію реагування на внутрішні й зовнішні чинники впливу
для динамічного пристосування господарських одиниць до постійно змінюваних умов
зовнішнього середовища, що, впливаючи на підприємство, примушує теж його
змінюватися. Використання запропонованого підходу до методики аналізу елементів
зовнішнього середовища підприємства сприятиме вдосконаленню системи реагування
підприємства на вплив чинників його зовнішнього середовища.
Формулювання цілей статті. Розгляд сутності
макро- й мікросередовища функціонування сучасного підприємства з чітким
структуруванням елементів його зовнішнього середовища та визначенням
особливостей кожного з них, що дасть змогу підприємствам правильно визначати й
адекватно оцінювати пов'язані з цим погрози та можливості запобігання
негативним явищам.
Докорінні зміни в економіці України, зумовлені переходом
до ринку, визначили необхідність створення такого господарського механізму,
який дасть змогу підприємствам реалізувати принципи ринкових відносин,
сприятиме підвищенню їх конкурентоспроможності, забезпечить динамічний
розвиток.
В умовах ринку кожне підприємство є незалежним
товаровиробником. Воно може самостійно приймати будь-які рішення у межах чинного
законодавства, водночас у своїй діяльності зазнає впливу макроекономічних
чинників зовнішнього середовища, є відповідальним за свої дії перед державою,
діловими партнерами, кінцевим споживачем своєї продукції. Підприємство є
відкритою системою, яка взаємодіє з зовнішнім середовищем і залежить від нього.
Його виживання часто залежить від успішності взаємодії з цим середовищем, яке
утворюють економічні умови, глобальний ринок, політична діяльність,
технологічний поступ та суспільні традиції. З позицій менеджменту взаємозв'язок
підприємства з зовнішнім середовищем називають співпрацею із зацікавленими
особами, будь-якою групою, на яку впливають політика підприємства та його
рішення, від урядових агенцій, конкурентних організацій до працівників,
постачальників, покупців та клієнтів.
Під зовнішнім середовищем мають на увазі сукупність усіх
чинників, які впливають на діяльність суб'єкта господарювання. Саме воно на
сучасному етапі відіграє роль головного джерела невизначеності функціонування
підприємства. З іншого боку, різноплановість напрямків діяльності у портфелі
суб'єктів господарювання вимагає застосування специфічних методів регулювання
їх розвитку. Відповідно, існує об'єктивна необхідність у створенні
компенсаційних управлінських механізмів, які б дозволили підприємствам
адаптуватися до нових умов господарювання.
Виклад основного матеріалу. Залежно від ступеня
впливу (прямий і непрямий вплив) на функціонування підприємства в економічній
літературі зовнішнє середовище прийнято розподіляти на мікро- і макросередовище.
Мікросередовище підприємства - це середовище прямого
впливу на підприємство. Його утворюють певні суб’єкти - споживачі, конкуренти,
державні органи, фінансово-кредитні установи і інші зовнішні агенти та
контрагенти. Макросередовище підприємства - оплює матеріально-технічні та
економічні умови, суспільні відносини та інститути і інші чинники, що впливають
на підприємства та їхнє мікросередовище опосередковано. Зовнішнє середовище
підприємства, як правило,
не піддається прямому контролю. Найбільше, що можуть
зробити фахівці підприємства, - вплинути на деякі його елементи. Чинники, які є
для одного підприємства економічною загрозою, для іншого можуть стати
можливостями для зростання.
У досить складному макросередовищі, що оточує
підприємство, діє значно більша кількість чинників, ніж у макросередовищі.
Цим чинникам властивий рівень варіантності, невизначенності та
непередбачуванності можливих наслідків. Така дія факторів макросередовища
обумовлена тим, що вони впливають на підприємство і суб”єкти його оточення,
макросередовище не прямо, а опосередковано. До основних факторів
макросередовища, за якими підприємство має уважно стежити та правильно
оцінювати пов’язані з ними загрози чи зиски при розробці підприємницької
стратегії, відносяться: економічні, екологічні, політичні та міжнародні.
Всього є 7 інтегрованих факторів макросередовища:
1) Природні (наявність ресурсів за видами; ступень освоєння і
використання ресурсів). На підприємстві враховуються при розробці національної
стратегії імпорту ресурсів (продукції), обґрунтуванні власних і зарубіжних
інвестицій, розвитку виробництва відповідних видів продукції, політики
ресурсозбереження. 2) Демографічні (чисельність і статевий склад
населення; територіальний розподіл; частка активного населення). На
підприємстві враховуються при виборі перспективних напрямків підприємницької
діяльності щодо задоволення потреб різних верств населення та забезпечення
виробництва необхідними трудовими ресурсами. 3) Науково – технічні (
науково – технічна політика держави; рівень технології; технічний рівень і
якість продукції). На підприємстві враховуються при визначенні попиту ринку,
пріоритетів інвестування інноваційних проектів, організації нових виробництв з
використанням новітньої технології. 4) Економічні (ступінь державного
регулювання економіки; система оподаткування; мінімальний розмір заробітної
плати і пенсії). На підприємстві враховуються шляхом постійної діагностики і
оцінки можливих для підприємств наслідків зміни економічних важелів та
регуляторів. 5) Екологічні (екологічна безпека оточуючого довкілля;
екологізація виробництва). На підприємстві враховуються при обгрунтуванні і
реалізації проектів екологізації виробництва, включаючи забезпечення безпечних
умов виробництва і виготовлення екологічно чистої продукції.
6) Політичні (політична стабільність у суспільстві; вза’ємодія
законодавчої і виконавчої влади; професійний рівень політиків). На підприємстві
враховуються шляхи впливу на владні акції держави, недопущення протистоянь у
суспільстві, некомпетентного втручання \ впливу \ політиків у процеси
управління економікою. 7) Міжнародні (науково – технічне співробітництво;
обсяги експорту і імпорту продукції; підготовка кадрів). На підприємстві
враховуються при встановленні прямих контактів з закордонними партнерами і
створенні спільних підприємств, розробці стратегії розвитку виробництва і
підготовки кадрів. Для більш детального розгляду впливу зовнішнього середовища,
розглянемо його елементи. До суб’єктів ринкових відносин відносять конкурентів,
клієнтів, постачальників, посередників і контактні аудиторії.
Конкуре́нція - економічний процес взаємодії і боротьби товаровиробників за
найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, за отримання найбільших
прибутків. Водночас - механізм стихійного регулювання виробництва в умовах
вільних ринкових відносин [1].
Конкуренція - важливий елемент механізму
саморегулювання ринкової економіки і водночас конкретна форма її
функціонування. У перекладі з латинської це слово означає «сходитися»,
«стикатися». Конкуренція - це суперництво між суб’єктами ринкової
економіки за найкращі умови виробництва, вигідну позицію на ринку тощо. Вона є
тією ринковою силою, що забезпечує взаємодію попиту і пропозиції, яка
урівноважує ринкові ціни.
Конкуренція відбиває зв’язок між виробництвом і реалізацією
продукту. Цей зв’язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і
повторюваним, тобто об’єктивним економічним законом. Закон конкуренції
відображає причинно-наслідковий зв’язок між можливостями створити продукт,
потрібний споживачам, і можливостями реалізувати його з вигодою насамперед для
покупця, а потім уже для виробника.
Змагання підприємців, коли їхні самостійні дії
обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації
товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує
споживач.
Лідер ринку - фірма, яка має найбільшу частку на ринку;
звичайно вона виступає ініціатором зміни цін, виробництва нових продуктів,
збільшення ринкової частки і витрат на просування товарів.
Претендент на лідерство - компанія, що посідає друге
місце в галузі і веде запеклу боротьбу за збільшення своєї частки ринку.
Аналіз економічної літератури показав, що існують такі
види конкуренції [8,11]:
1) між виробниками одного виду товару за споживача. Цей
вид конкуренції включає цінову(боротьба виробників продукції за споживачів за
допомогою зміни ціни) і нецінову (боротьба виробників продукції за споживачів
за допомогою зміни характеристик продукції (якості, надійності, довговічності)
конкуренцію.
2) між виробником і споживачем з приводу ціни на товар;
3) між споживачами, що має місце у разі перевищення
споживчого попи-ту над пропозицією продукції.
Монополізації
ринку підприємствами -
лідерами або підприємствами-претендентами на лідерство не
відбувається тому, що, по-перше, недобросовісна конкурентна боротьба, по суті,
не припиняється і ведеться постійно між величезною кількістю різнорідних
конкурентів, і, по-друге, тому, що сучасна конкуренція є контрольованою і
законодавчо регульованою. Так, наприклад, українське законодавче регулювання
конкуренції і контроль з боку держави ґрунтується на нормах, встановлених
Конституцією України [3], законами України «Про захист економічної конкуренції»
[7], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [6], «Про Антимонопольний
комітет України» [5].
Окрім конкурентів, до суб’єктів ринкових відносин
належать клієнти. Кожне підприємство повинне ретельно вивчати потреби своїх
клієнтів юридичних і фізичних осіб, що
купують товари і користуються послугами, тобто постійно аналізувати стан і
динаміку своїх клієнтурних ринків.
В економічній літературі виділяють такі типи клієнтурних
ринків[3]:
1. Ринок споживачів представлений індивідуальними і
сімейними споживачами, що набувають товарів і послуг для особистого споживання.
2. Ринок виробників утворюють підприємства різних форм
власності, що набувають товарів і послуг для їх подальшої обробки або для
використання в процесі виробництва.
3. Ринок посередників (проміжних продавців), представники
якого набувають товарів у виробників для подальшого перепродажу їх реалізаторам
(наприклад, магазинам, супер- і гіпермаркетам) з метою отримання своєї частки
прибутку.
4. Ринок державних установ представлений організаціями
державної форми власності, які набувають товарів і послуг для використання їх в
процесі своєї основної діяльності щодо забезпечення необхідних потреб людей
(наприклад, школи, лікарні, дитячі сади, міліція, комунальні підприємства).
5. Міжнародний (глобальний) ринок складають вітчизняні і
зарубіжні покупці, що набувають товарів й користуються послугами підприємств в
будь-якій країні світу (наприклад, державні установи, спільні підприємства,
споживачі, виробники, посередники).
Не менш важливими суб’єктами є постачальники матеріалів,
комплектуючих виробів, енергетичних та інформаційних ресурсів, фінансів тощо,
якщо вони володіють великою конкурентною силою, можуть поставити підприємство у
велику залежність від себе. Тому при виборі постачальників важливо глибоко та
всебічно вивчати їх діяльність та потенціал, для того щоб зуміти побудувати
такі відносини з ними, які забезпечили б підприємству максимум сили у взаємодії
з постачальниками.
На стадії поза межами безпосереднього виробництва
важливими суб'єктами мікросередовища є посередники, тобто ті організації або
окремі фізичні особи, які допомагають виробникам в реалізації їх товарів на
відповідних ринках. До них відносяться торгові посередники, фірми-спеціалісти з
організації товарообігу (включаючи транспортні підприємства, складську мережу),
агентства з надання маркетингових послуг (спеціальних досліджень,
консалтингових послуг, реклами тощо), а також кредитно-фінансові установи
комерційної спрямованості (комерційні банки, страхові компанії).
Також до елементів зовнішнього середовища відносять
контактні аудиторії - групи, що виявляють інтерес до діяльності фірми і можуть
вплинути на досягнення поставлених цілей. Виділяють сім контактних груп:
- внутрішні контактні аудиторії (трудовий колектив,
акціонери, рада директорів, профспілки);
- місцеві контактні аудиторії (місцеві жителі);
- фінансові контактні аудиторії (банківські
службовці, аудитори, дебітори, кредитори, фінансові консультанти, брокери);
- контактні аудиторії державних установ (державні
службовці, які відповідають за реєстрацію фірм, працівники податкової служби та
статистичних органів, пожежної інспекції та санітарно-епідеміологічного
контролю);
- контактні аудиторії засобів масової
інформації (журналісти, економічні оглядачі, працівники відділів реклами
та інформації);
- контактні аудиторії груп громадської
дії (активісти екологічного руху, руху за здоровий спосіб життя тощо);
- контактні аудиторії публіки-лідери громадської думки
(естрадні зірки, спортсмени, політики).
Окрім суб’єктів ринкових відносин, на підприємство також
впливають фактори, неконтрольовані підприємством. Розглянемо окремо кожний з
них.
Певні загрози для діяльності підприємств (особливо тих, що працюють на
міжнародному ринку) або нові можливості можуть виникнути через зміну валютного
курсу, через нестабільність політичної ситуації у країнах, які є об'єктами
інвестиційної діяльності, через діяльність закордонних картелів або через
ускладнення доступу до сировини.
Не менш важливими є соціально-культурні
фактори. Суспільство складається з груп людей, які мають різні культурні
характеристики (ставлення до підприємництва, ролі жінок у суспільстві тощо).
Культурні цінності навряд чи можна змінити, їх слід сприймати як об'єктивну
реальність і враховувати в діяльності фірми. Наприклад, інститут шлюбу,
традиції весільних церемоній не підлягають безпосередньому впливові з боку
окремої компанії. Але туристичні фірми можуть пропонувати різні варіанти
весільних подорожей для різних груп населення (для молодих пар, для подружжя,
що святкує срібне весілля, та ін.)
Демографічні тенденції також є чинником, який
підприємство контролювати не може. Чисельність населення, територіальний
розподіл населення, частка активного населення, віковий ценз, рівень
платоспроможності населення, психологічні особливості нації
Окрім того, слід окремо розглянути природно-географічні
фактори. Під час прийняття рішення щодо стратегії й тактики потрібно
враховувати кліматичні та географічні умови.
Так, площа та якість українських чорноземів є позитивним
фактором для вирощування сільгосппродуктів. Щоправда, інші фактори призводять
до того, що цей потенціал використовується слабко.
Розмаїття природно-кліматичних умов створює сприятливі
передумови для розвитку міжнародного туризму в Україні. Водночас
«чорнобильський синдром» суттєво стримує розвиток цього бізнесу навіть через
багато років після катастрофи.
Ні політичні, ні демографічні, ні соціальні зміни не
залежать від волі фірм, навіть наймогутніших з них - транснаціональних
корпорацій. Саме тому ці фактори віднесені в класифікації до
неконтрольованих. А ось враховувати їх необхідно. У цьому і полягає суть
аналізу зовнішнього середовища.
Екологічні або природні чинники - якість ґрунту, повітря,
води, кількість твердих побутових відходів і отруйних речовин, надійність
гідро-, газо- і нафтопроводів, розміри можливих необоротних наслідків
діяльності підприємств на екосистему. Перераховані чинники впливають не тільки
на діяльність підприємства, а й на безпеку людини і природного середовища, яке
її оточує.
Слід окремо зазначити науково-технологічні чинники -
рівень розвитку науки й техніки, технологічні інновації, науково-технічний
потенціал країни. Для підприємств важливим є облік рівня і тенденцій
техніко-технологічного розвитку лідерів у галузі, а також своїх безпосередніх
конкурентів. Істотно впливає на створення й використання технічних інновацій
світовий науково-технічний прогрес, який останніми роками був стрімким й охопив
усі без винятку сфери життя, призвів до
появи нових галузей,
наприклад, мікроелектроніки, робототехніки, Інтернету, супутникових телестанцій,
кабельної мережі, запису на компакт-дисках.
Політико-правові чинники відіграють важливу роль у
формуванні зовнішнього середовища підприємства.
Тут можна виокремити три аспекти: законодавство,
регуляторна діяльність уряду, вплив політичних і громадських організацій. Усі
складові динамічні, тобто є змінними факторами, - у різні періоди часу з різним
темпом. Як правило, їх вплив на бізнес є досить суттєвим.
Якщо аналізувати законодавство як фундамент «правил гри»
в економіці в цілому й у підприємницькій діяльності зокрема, то можна назвати
такі найбільш важливі рівні для бізнесу: податкове (впливає на витрати, рівень
чистого прибутку й інші параметри діяльності підприємства); конкурентне
(впливає на умови конкуренції, рекламну діяльність); бюджетне (для бізнесу це
можливість отримати замовлення і фінансування на виробництво певних товарів,
послуг); зовнішньоекономічне (регулювання експорту, імпорту товарів,
переміщення фінансових коштів, людських ресурсів).
Регуляторна діяльність уряду є, з одного боку, частиною
законотворчого процесу в країні (дуже багато законопроектів виноситься на
розгляд парламенту безпосередньо урядом). З іншого боку, уряд є самостійним
суб'єктом формування «правового поля» (це може виявлятися, зокрема, у придбанні
товарів у підприємств для держрезерву, у контролі за цінами, економічними
умовами виробництва тощо).
Діяльність громадських організацій - це створення певного
тиску на офіційні органи влади (центральні, місцеві) у прийнятті певних рішень
(наприклад, вимога заборонити ввіз окремих імпортних продуктів, здійснити
будівництво природоохоронних об'єктів, вивести виробництво за межі населеного
пункту та ін.).
Висновки. Зовнішнє середовище являє собою об'єктивні обставини,
фактори, що оточують організацію в суспільстві (державі, світі), до яких вона
мусить пристосовуватися. Зовнішнє оточення організації дедалі більше стає
джерелом проблем для сучасних менеджерів. Власне, керівники вищих і певною
мірою середніх рівнів найважливіших для суспільства організацій (ділових,
освітніх, державних) під впливом різноманітних подій у світі і державі змушені
зосереджувати свою увагу на середовищі, що швидко змінюється, враховувати його
вплив на внутрішню будову і розвиток організації.
Зубожіння більшості населення, протистояння законодавчої
і виконавчої влади, часті зміни уряду, велика кількість і слабкість політичних
партій, незавершена суперечлива приватизація, залежність від інших країн в
енергоносіях, поглиблення економічної кризи, вкрай несприятлива екологія,
великий рівень безробіття, значна тіньова економіка, знецінення моральних
якостей - все це надзвичайно ускладнює політичний та бізнесовий
менеджмент.
Зовнішнє середовище - надзвичайно складний об'єкт, про
який вже написано і ще буде написано багато книг, з мого боку середовище є не
тільки джерелом створення політичних і бізнесових організацій, а й вирішальним
фактором подальшого розвитку цих інституцій. Зміни, що постійно відбуваються у
зовнішньому середовищі, змушують змінюватись і організації. Політичні партії,
зокрема, змінюють свої політичні лозунги, своїх лідерів, уточнюють свої
програми, вишукують нові форми роботи в масах, утворюють політичні блоки,
коаліції, модернізують організаційну структуру тощо. Бізнесові організації
припиняють випуск старої продукції і освоюють виготовлення нової, шукають нових
споживачів на ринку, використовують нові технологічні процеси, розділяються на
дрібніші організації, або ж, навпаки, зливаються з іншими, виходять на ринки
інших країн чи припиняють діяльність на них.
Список використаних джерел:
1. Дзюба С.Г., Гайдай І.Ю. Загальна характеристика зовнішнього
середовища функціонування підприємств / С.Г.
Дзюба, І.Ю. Гайдай // Актуальні проблеми
економіки. – 2012. - №1. - С. 144-155.
2. Конституція України
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: // zakon1.rada.gov.ua.
3. Кочкіна Н., Румянцева А. Мотивація споживачів
страхових послуг як чинник ефективності їх просування / Н. Кочкіна, А.
Румянцева // Маркетинг в Україні. – 2010.– № 6. – С. 58–62.
4. Окунєва О. Сегментація працівників як внутрішніх
клієнтів підприємства / О. Окунєва //
Маркетинг в Україні. – 2010.– №2. – С. 14–21.
5. Про Антимонопольний комітет
України: Закон України
від 26.11.1993 №3659-ХII [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: zakon1.rada.gov.ua.
6. Про захист від недобросовісної
конкуренції: Закон України від 07.06.1996 №236/96-ВР [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua.
7. Про захист
економічної конкуренції: Закон
України від 11.01.2001
№2210-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua.
8. Ружицька Т.А. Вплив внутрішніх та зовнішніх чинників
на діяльність промислових підприємств // Економіка і держава. - 2011. – №2. –
С. 97-101.
9. Скребець І.В. Стратегічна безпека підприємства як
реакція на динамічні зміни зовнішнього середовища / І.В. Скребець // Актуальні проблеми економіки.
- 2012. - №11. – С. 58-64.
10. Старостіна А., Журило В. Особливості мотивації та
ринкової поведінки українських споживачів високотехнологічних товарів / А. Старостіна,
В. Журило // Маркетинг в Україні. - 2010.– №5. – С. 18–23.
11. Чубай В.М.,
Тесак О.В. Управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства із
суб’єктами внутрішнього і зовнішнього середовища / В.М.Чубай, О.В. Тесак // Актуальні проблеми
економіки. - 2011. – №12. – Ст. 188-195.
12. Язвінська Н., Овчиннікова А. Аутсорсинг на ринку
маркетингових послуг: «за» і «проти» залучення зовнішніх підрядників / Н. Язвінська,
А. Овчиннікова // Маркетинг в Україні. - 2011.– №1. – С. 46–49.
УДК
330.142.26
СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ ПІДПРИЄМСТВА
Уразбакієва
Валерія Маратівна, студентка 6 курсу,
Спеціальність «Туризмознавство» (туристична діяльність)
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ
У статті досліджено сутність
поняття «система управління оборотними активами підприємства», надана
характеристика її складу та визначено основні фактори, що впливають на її
формування.
Ключові слова: оборотні активи
підприємства, управління оборотними активами підприємства, система управління
оборотними активами підприємства.
В статье исследована сущность понятия «система управления
оборотными активами предприятия», дана характеристика ее состава и определены
основные факторы, влияющие на ее формирование.
This article explores the
essence of the concept of "system of current assets of the
enterprise," the characteristics of its structure and the main factors
affecting it.
Постановка проблеми. Економіка України у сучасних
умовах потребує нових підходів до управління оборотними активами на
підприємствах. Розвиток країни в цілому залежить від ефективності діяльності
кожного окремого підприємства, а також раціонального формування та використання
оборотних активів. Особливої актуальності набуває система управління оборотними
активами. Вона є важливим елементом підвищення ефективності функціонування
підприємства. Головним чином це стосується розробки нових дієвих підходів в
управлінні оборотними активами, що можуть забезпечити стійкість фінансового
стану підприємства.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідження
наукових джерел показує, що питання економічної сутності та теорії ефективного
управління оборотними активами підприємства висвітлюються в багатьох наукових
працях вітчизняних та зарубіжних вчених та економістів. Вагомий внесок у
вивчення проблеми управління оборотними активами зробили такі вчені як О.С.
Бондаренко [1], Г.В. Брушко [2], К.С. Пятилоктова, В.І. Чобіток [3], Д.Л. Ящук
[4] та ін..
Невирішені раніше частини досліджуваної проблеми. Існує ряд проблем, які залишаються
невирішеними, зокрема питання формування ефективної системи управління
оборотними активами.
Метою статті є дослідження сутності поняття «система управління оборотними
активами підприємства», характеристика її складових елементів та визначення
основних факторів, що впливають на її формування.
Виклад основного матеріалу. Управління
оборотними активами це трудомісткий та складний процес діяльності підприємства.
Його складність визначається такими завданнями як: формування достатнього
обсягу оборотного капіталу; раціональної структури оборотних активів,
прискорення їх обороту та забезпечення фінансової стійкості підприємства.
Виконання поставлених завдань передбачає необхідність формування системи
управління оборотними активами.
Під системою управління оборотними активами слід розуміти
взаємозв’язок відокремлених елементів, що забезпечують вплив на об’єкт
управління через реалізацію функцій управління та застосування комплексу
методів для забезпечення ліквідності та платоспроможності підприємства.
Система управління оборотними активами є елементом
загальної фінансової стратегії підприємства. Вона полягає у створенні
достатнього обсягу і складу оборотних активів, формуванні джерел їх
фінансування.
Розглядаючи елементи системи управління оборотними
активами, слід зазначити, що мета управління оборотними активами полягає у:
забезпеченні оптимального обсягу усіх складових, що впливають на фінансову
стійкість підприємства. Визначена мета обумовлена двома факторами. По-перше,
стрімка динаміка зовнішнього середовища змушує приймати рішення щодо обсягів
оборотних активів, які забезпечують безперервну діяльність підприємства та
достатній рівень його ліквідності та платоспроможності. По-друге, управління оборотними активами спрямоване на
використання кожної їх складової для максимізації прибутку [1].
Структурно-логічну схему управління оборотними активами
представлено на рис.1.
Об’єктом управління
у системі управління оборотними активами є оборотні активи підприємства, а
суб’єктом – співробітники підприємства, що забезпечують раціональне формування
та використання оборотних активів.
З метою управління
оборотними активами тісно пов’язані принципи, на яких базується даний процес,
та здійснення функцій, що забезпечать реалізацію поставлених завдань.
До принципів
управління оборотними активами можна віднести наступні:
– принцип
взаємопов’язаності. Згідно цього принципу, управління оборотними активами
здійснюється у межах загальної системи управління фінансами підприємств,
оскільки будь-яке управлінське рішення прямо або опосередковано впливає на
ефективність діяльності підприємств.
– принцип
своєчасності. Враховуючи цей принцип кожне управлінське рішення щодо формування
та використання кожної складової оборотних активів має прийматися своєчасно та
на основі отримання оперативної достовірної інформації.
– принцип
координації. Даний принцип спрямовуватиме управлінців підприємств на досягнення
узгодженості управлінських рішень у сфері оборотних активів з рішеннями щодо
поточних зобов’язань.
– принцип
безперервності. У межах такого принципу, управління оборотними активами
розглядається як постійний процес, який забезпечує прийняття ряду управлінських
рішень, що впливають на ліквідність та платоспроможність підприємства.
– принцип
оптимальності. Виходячи з цього принципу, кожне управлінське рішення щодо
визначення обсягів оборотних активів та всіх їх складових направляється на
знаходження їх оптимального розміру.
– принцип
раціональності. Цей принцип означає, що усі складові оборотних активів повинні
бути раціонально розміщені між стадіями відтворювального процесу підприємства
[2].
До основних функцій
управління оборотними активами можна віднести наступні:
– контрольну.
Реалізація цієї функції пов’язана зі створенням системи постійного контролю за
обсягами оборотних активів і, в результаті, за станом ліквідності та
платоспроможності підприємства.
– стабілізуючу. В
процесі реалізації цієї функції повинен забезпечуватися достатній рівень
ліквідності та платоспроможності підприємства, що є досить важливим для
стабільного його функціонування та подальшого розвитку.
– аналітичну.
Реалізація цієї функції забезпечує проведення постійного аналізу стану
оборотних активів та всіх їх складових, порівняння обсягів оборотних активів з
поточними зобов’язаннями, дослідження їх динаміки, здійснення аналізу факторів,
які впливають на стан оборотних активів.
Рис. 1. Структурно-логічна
схема системи управління оборотними активами
Разом із функціями,
управління оборотними активами має здійснюватися шляхом відповідних методів. У
практиці зарубіжних та вітчизняних підприємств застосовують такі методи
управління оборотними активами: метод
коефіцієнтів; нормування; метод АВС; оптимізація [4].
Коефіцієнтний метод
дає змогу розрахувати показники, які характеризують стан оборотного капіталу
(частка запасів, грошових коштів чи дебіторської заборгованості у загальній
сумі оборотного капіталу, частка сумнівної дебіторської заборгованості), стан
джерел формування оборотного капіталу(наявність власного капіталу, наявність
зовнішніх джерел фінансування оборотного капіталу) та ефективність його
використання.
В теорії і практиці
управління оборотними активами велика увага приділяється методам нормування,
які можуть бути використані лише для управління тією частиною оборотного
капіталу підприємства, яка нормується, тобто для оборотних виробничих фондів,
готової продукції на складі, а також відвантаженої продукції, на яку
розрахункові документи не здані в банк. Питома вага нормованих оборотних
активів у промисловості становить близько 80%. Нормування оборотних активів
промислових підприємств означає визначення потреби в оборотних коштах і
залежить від різних факторів: умов постачання товарно-матеріальних цінностей,
організації процесу виробництва, умов реалізації готової продукції.
Метод АВС – метод,
згідно з яким всю номенклатуру запасів, використовуваних на виробництві,
залежно від їх цінності поділяють на 3 категорії: група А – запаси, які є
найціннішими з погляду їх вартості, але в натуральному вираженні
використовуються в малих кількостях (у зарубіжній практиці ці види сировини
(матеріалів) займають 50% у загальній структурі витрат на виробництво
продукції); група В – запаси із середньою вартістю і середньою кількістю їх
використання у виробничому процесі (частка цієї групи сировини перевищує 25%
закупівель); група С містить різноманітний асортимент запасів, які одночасно є
незначними з погляду їх вартості у грошовому вираженні. У процесі управління
товарно-матеріальними запасами найбільша увага приділяється сировині групи А,
меншою мірою – групам В і С.
Оскільки в
структурі собівартості продукції найбільшу питому вагу становлять витрати на
сировину та матеріали, то вітчизняним підприємствам доцільно проводити
АВС-аналіз цього елемента витрат. Крім того, використовуючи метод АВС, промислові
підприємства мають можливість шукати резерви зниження собівартості у розрізі
окремих центрів затрат, інвестиційних проектів чи видів продукції.
З метою оптимізації
запасів на практиці поряд із цим методом використовують метод XYZ, який поділяє
сировину (матеріали) на 3 класи залежно від рівномірності їх споживання у
виробництві.
Підсистема
реалізації заходів управління включає кілька етапів [3].
На першому етапі
відбувається аналіз оборотних активів підприємства в попередньому періоді
включає: аналіз динаміки загального обсягу та складу оборотних активів
підприємства; аналіз оборотності окремих видів оборотних активів у загальній їх
сумі; рентабельності оборотних активів; аналіз основних джерел фінансування
оборотних активів. Результати аналізу дозволяють визначити загальний рівень
ефективності управління Другий етап характеризується вибором політики
формування оборотних активів підприємства. З наукової точки зору виділяються
три принципові підходи щодо формування оборотних активів підприємства – консервативний,
помірний і агресивний. Консервативний підхід передбачає мінімізацію операційних
і фінансових ризиків, але негативно впливає на ефективність використання
оборотних активів – їх оборотність і рівень рентабельності. Помірний підхід
забезпечує оптимальне співвідношення між рівнем ризику та рівнем ефективності
використання фінансових ресурсів. Агресивний підхід полягає в мінімізації усіх
форм страхових резервів за окремими видами оборотних активів.
Наступний етап
передбачає оптимізацію обсягів оборотних активів. Така оптимізація повинна
виходити з вибраного підходу щодо формування оборотних активів, забезпечуючи
заданий рівень співвідношення ефективності їх використання і ризику.
На четвертому етапі
відбувається оптимізація співвідношення постійної та змінної частин оборотних
активів. Коливання в розмірах потреби в окремих видах оборотних активів можуть
бути викликані й сезонними особливостями попиту на продукцію підприємства. Тому
у процесі управління оборотними активами варто визначати їх сезонну потребу, що
складає різницю між максимальною та мінімальною потребою в них протягом року.
П’ятий етап
характеризується забезпеченням необхідної ліквідності оборотних активів. Усі
види оборотних активів тією або іншою мірою є ліквідними, крім витрат майбутніх
періодів і дебіторської заборгованості. Загальний рівень ліквідності повинен
забезпечувати необхідний рівень платоспроможності підприємства за поточними
фінансовими зобов'язаннями. З цією метою з урахуванням обсягу й графіку
майбутнього платіжного обороту повинна бути визначена частина оборотних активів
у формі коштів, високо- і середньо-ліквідних активів.
На шостому етапі
розглядається забезпечення підвищення рентабельності оборотних активів.
Оборотні активи повинні приносити визначений прибуток при їх використанні у
виробничо-збутовій діяльності підприємства. Водночас окремі види оборотних
активів можуть приносити підприємству прямий прибуток у процесі фінансової
діяльності у формі відсотків і дивідендів.
Наступний етап
забезпечує мінімізацію втрат оборотних активів у процесі їх використання. Усі
види оборотних активів певною мірою схильні до ризику втрат. Тому управління
оборотними активами повинно бути спрямоване на мінімізацію ризику їх втрат.
Восьмий етап
полягає в формуванні принципів, що визначають фінансування окремих видів
оборотних активів. Виходячи із загальних принципів фінансування активів, що
визначають формування структури та вартості капіталу, слід конкретизувати
принципи фінансування окремих видів і складових частин оборотних активів.
Останній етап
передбачає оптимізацію структури джерел фінансування оборотних активів. На
основі раніше визначених принципів фінансування у процесі розробки системи
управління оборотними активами формуються підходи до вибору конкретної
структури джерел фінансування, їх приросту з урахуванням тривалості окремих
стадій фінансового циклу й оцінки вартості залучення окремих видів капіталу.
Варто зазначити, що
під час створення системи управління оборотними активами, важливо звертати
увагу на негативні фактори впливу на реалізацію завдань пов’язаних з
управлінням оборотними активами підприємства. Можна виділити такі фактори, що
ускладнюють управління оборотними активами [4]. По-перше це тривалість
експлуатаційного та збутового циклів, що здійснюють вплив на обсяг оборотних
активів. Чим швидше сировина перетворюється на готову продукцію, а готова
продукція у грошові кошти, тим менше вилучення грошових коштів із запасів
сировини, готової продукції, дебіторської заборгованості.
По-друге, не слід
забувати, що специфіка галузі значно впливає на управління оборотними активами,
адже підприємства різних галузей мають відмінні потреби в оборотних активах та
різні можливості залучення кредитних коштів.
По-третє, під
впливом фактору сезонності, відбувається невідповідність термінів надходжень і
платежів, що призводить до відсутності засобів для проведення розрахунків по
зобов’язанням. Ще одним фактором впливу є стан кон’юнктури ринку. Так, при
зростаючому ринку з високою конкретністю необхідно підтримувати запаси готової
продукції на достатньому рівні для якнайшвидшого постачання споживачеві.
Збільшення обороту призводить до зростання дебіторської заборгованості
підприємства, адже конкуренція змушує продавця залучати нових споживачів
найбільш вигідними умовами.
Висновки. Отже, формування
дієвої та ефективної системи управління оборотними коштами є необхідним для
оптимізації задоволення потреб у придбанні різних елементів оборотних активів,
забезпечення їх достатнього обсягу для безперебійної фінансово-господарської
діяльності, збільшення рентабельності активів, а також, зменшення витрат.
Ефективне і раціональне використання оборотних активів сприяє фінансовій
стійкості та платоспроможності підприємства. За таких умов, підприємство
своєчасно і у повному обсязі може сплачувати по своїх зобов’язаннях, що
дозволить йому без перешкод функціонувати.
Список використаних джерел:
1. Бондаренко О.С. Методологічні основи управління оборотними активами
підприємств / О.С.Бондаренко // Інвестиції, практика та досвід. – 2008. - № 4.
– С. 40-44.
2. Брушко Г.В. Методологічні основи управління оборотними активами //
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/knp/179/knp179_31-33.pdf
3. Чобіток В.І.. Пятилоктова К.С. Управління оборотними активами підприємства:
теоретичний аспект // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vetp/2013_41/13cvieic.pdf
4. Ящук Д.Л. Дослідження методології управління оборотними активами підприємств в умовах кризи // [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vetp/2010_32/10ydlsof.pdf
Немає коментарів:
Дописати коментар