Тематичний напрям 2.

Тематичний напрям 2.

Стратегічні пріоритети

соціально-економічного розвитку

УДК 635. 1/8 (477) (045)

СТАН ТА  ПЕРСПЕКТИВИ  РОЗВИТКУ РИНКУ ОВОЧІВ В УКРАЇНІ

Вісіцька Наталія Василівна,

магістр кафедри товарознавства, експертизи та торговельного підприємництва,

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету

У даній статті досліджено сучасний стан овочевої галузі України, визначено основні проблеми й перспективи її розвитку в сучасних умовах господарювання, значення ефективності овочевого виробництва для економіки держави. На основі статистичних даних в динаміці проведеного дослідження таких показників, як посівна площа сільськогосподарських культур, виробництво овочевих та коренеплідних культур.

В данной статье исследовано современное состояние овощной отрасли Украины, определены основные проблемы и перспективы ее развития в современных условиях ведения хозяйства, значения эффективности овощного производства для экономики государства. Определен анализ состояния и конкурентной структуры рынка овощей в Украине. Проведена сегментация рынка овощной отросли Украины по областям и в частности на одного человека. На основе статистических данных в динамике проведенного исследование таких показателей, как посевная площадь сельскохозяйственных культур, производство овощных культур и производство овощей на 1 человека в Украине. Предложен механизм повышения эффективности производства овощей в сельскохозяйственных предприятиях.

The modern state of vegetables industry of Ukraine is investigation in this article, basic problems and prospects of her development are certain in the modern terms of manage, value of efficiency of vegetables production for the economy of the state. The  analysis of the and competition structure of market of vegetables is certain in Ukraine. Market  of vegetables industry of Ukraine segmentation is conducted on areas and in particular on one man. On the basic of statistical data  a study of such indexes is undertaken in a dynamics,  as a sowing area of agricultural, prodaction of vegetables groups and production of vegetables on 1 man in Ukraine. The mechanism of increase of efficiency of production of vegetables in agricultural enterprises.

Постановка проблеми. Забезпечення населення свіжою та переробною овочевою продукцією в умовах несприятливого зовнішнього і внутрішнього середовища є однією з найважливіших проблем сучасного продовольчого ринку. Попит населення на овочеву продукцію забезпечує вітчизняний виробник. Близько 90% вирощених овочів припадає на господарства населення.

Пропозиція овочів на внутрішньому ринку країни формується, в основному, за рахунок вітчизняного виробництва, яке сконцентроване переважно в господарствах населення,  їхня частка в загальному обсязі виробництва становить 89,5%.

Нинішня ситуація на ринку характеризується втратою свого значення спеціалізованих плодоовочевих підприємств через ліквідацію системи гарантованих закупок та брак інфраструктури ринку. А концентрація виробництва в господарствах населення супроводжується низьким рівнем механізації робочих процесів, погіршенням захисту рослин від шкідників і хвороб та невиконанням інших агротехнічних заходів. Виробництво тут ґрунтується на ручній праці, що призводить до зниження товарності та якості продукції і підвищення її собівартості. Затрати на виробництво овочів у господарствах населення в два рази вищі, ніж у сільськогосподарських підприємствах.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Проблеми, пов’язані  з розвитком овочевого підкомплексу України, знайшли широке відображення в аграрній економічній літературі. Визначенням цих питань в сучасних ринкових умовах активно займаються відомі українські вчені Андрійчук В.Г., Амбросова В.Я., Бойка В.І., Власова В.І., Криворучко В.І, Макаренка П.М, Муковоза В.О., Писаренка В.В., Рудь В.П., Саблука П.Т. та інші.

Мета дослідження. Основними завданнями є дослідження економічної ефективності виробництва овочевих культур  в сільськогосподарських підприємствах України; зовнішньої торгівлі України овочами; структури виробництва овочів України за основними фірмами; виробництва овочів в сільськогосподарських підприємствах України по областях.

Виклад основного матеріалу.  Овочі − це цінна сировина для ряду галузей харчової промисловості. На основі їхнього вирощування і переробки формуються агропромислові підприємства та об'єднання. Порівняно з іншими сільськогосподарськими культурами вирощування овочів має свої особливості, їхню структуру значною мірою визначають природні та економічні умови, а економічна ефективність залежить від зони вирощування.

Великі господарства по вирощуванню овочів розміщені в Києві, Харькові, Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі, у Донбасі, а також Одесі, Херсоні, Миколаєві та у Криму. Решта овочів вирощується в спеціалізованих зональних умовах які сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур. Це райони Степу, де вирощують теплолюбиві культури − особливо помідори, баклажани, перець; Лісостеп, де культивують огірки, помідори та інші овочеві культури; Полісся, умови якого сприяють вирощуванню більш холодостійких культур − капусти, столових коренеплодів, гороху тощо. Якщо потреби населення в картоплі забезпечуються повністю, навіть з перевищенням рекомендованих норм, то овочів споживається на душу населення що недостатньо в 2 рази менше рекомендованих фізіологічних норм [1, с. 24].

Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн. га, що станови 1,5% всієї посівної площі. Валовий збір овочів  5−6 млн. т. В Україні вирощують близько 40 видів різних овочевих культур. Найбільше значення мають: капуста, помідори, огірки, морква, буряк, цибуля. Всі вони мають різні вимоги щодо екологічних умов їх вирощування. Структура площі до збирання овочів урожаю 2014 року в Україні зображено на рис. 1.

Загальна посівна площа під овоче-баштанними культурами в Україні протягом останніх 5 років стабілізувалась на рівні 460-470 тис. га. Найбільші площі посівів зосереджені у Дніпропетровській (30,5 тис. га), Одеській (29,9 тис. га) та Херсонській (28,9 тис. га) областях. Замикають групу областей з найменшими показниками площ, із яких зібрано урожай овочів Сумська (9,2 тис. га), Харківська та Івано-Франківська (по 9,7 тис. га) і Житомирська (9,9 тис. га) області. При пересічній урожайності овочів у 2013 році – 173, 6 ц/га найвища продуктивність спостерігається у Волинській (213, 4 ц/га), Житомирській (212,2 ц/га) та Хмельницькій (204,6 ц/га) областях. Приведені вище показники пояснюються культивуванням у структурі виробництва більш урожайних капусти, столових буряків і гарбузів, кабачків та моркви.

У 2013 році зібрано картоплі з 99 % площ, а урожай становить 21,5 млн. т. Також зібрано близько 90 % овочів, а їх загальний урожай досяг 7,8 млн. т. Зокрема, прогнози врожаю картоплі є суперечливими. Асоціація виробників картоплі запевняє про її можливий дефіцит на внутрішньому ринку, інші фахівці стверджують про відсутність проблем із затримкою збирання, оскільки більшість врожаю було зібрано в серпні до початку дощів. Тобто аграрії, враховуючи холодну та дощову погоду, таким чином піднімають ціну на товар, аби компенсувати понесені витрати та отримати хоча б мінімальні прибутки [8].

Рис. 1. Структура площі до збирання овочів урожаю 2014 року в Україні

У південних регіонах України врожайність овочевих культур є вищою за пересічно державні показники на 15-20 ц/га і їх значення в основному формують менш урожайні порівняно із вище зазначеними помідори, перець, ріпчаста цибуля та баклажани. Про те варто зауважити, що розміри посівних площ та урожайність овочевих культур не завжди знаходяться у прямій залежності з показниками валового виробництва. За цим показником із-поміж областей України до трійки лідерів входять Херсонська (841,5 тис. т), Дніпропетровська (560,3 тис. т) та Одеська (463,6 тис. т) області. Галузева структура виробництва овочів та баштанних культур в Україні є досить неоднорідною. Із загальної кількості вирощеної продукції у 2013 році  – 8122,4 тис. т припадає на овочі відкритого ґрунту. За показниками виробництва лідирують огірки – 1651,3 тис. т, капуста різна – 1523,0 тис. т, цибуля на ріпку – 908,9 тис. т [3, с. 46].

За результатами моніторингових досліджень НДІ «Украгропмпродуктивність» роздрібні  ціни на картоплю урожаю 2014 року складають 5,67 грн/кг, капусту – 7,62 грн/кг, моркву – 4,72 грн/кг, буряку – 4,14 грн/кг, цибулю – 8,94 грн/кг. Роздрібні ціни на роздрібні томати складають 18,69 грн/кг та огірки – 9,50 грн/кг [9].

На даний час на ринку овочів спостерігається зниження цін на окремі види продукції. Так, ціна на картоплю протягом тижня зменшилася на 0,4% та капусту – 0,4 %, це пов’язано з масовим надходженням продукції нового врожаю на ринок. Також зниження відбувається у сегменті овочів закритого грунту. Зокрема, ціна на огірки продовжує стрімко знижуватися, протягом останнього тижня зменшення становить 10,5 %, ціна на помідори знизилася на 1,3 %. Роздрібна ціна на моркву зросла на 1,1%, буряк – 1,2 % та цибулю − 2,2 %. Наразі даний сегмент ринку овочів знаходиться під впливом сезонного чинника. Але на даний час споживачі все більше віддають перевагу овочам урожаю 2014 року.

Україна входить до числа провідних світових виробників овочів. Частка України у світовому виробництві овочів в 2013 році склала 1%. За період з 1996 по 2013 рік виробництво овочів в Україні зросло на 6201 тис. т. або на 241%. Основними регіонами виробництва овочів в Україні є Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Львівська, Луганська, Одеська, Полтавська, Херсонська, Харківська області, в яких у 2013 році було зосереджено близько 60 % усього виробництва овочів. Разом із тим за рівнем урожайності вона посідає 18 місце, яка у 2010-2011 роках пересічно становило 17-18 тонн із гектара. Враховуючи виробництво баштанних культур урожайність яких нижча, цей показник у цілому склав 15,5 – 16,5 т/га. Найвищою урожайністю із-поміж основних овочевих культур виокремлюються капуста (20-22 т/га), помідори (18-20 т/га) та столові буряки (17-19 т/га). При цьому зауважимо, що генетичний потенціал вітчизняних сортів та гібридів використовується менш ніж на 50 %. Тобто Україна має значні резерви у розвитку галузі овочівництва на перспективу [2, с. 365].

Галузь овочівництва є складовою частиною загальнонаціонального продовольчого комплексу, який формує продовольчу безпеку України. Багаті на вітаміни, клітковину та мінеральні речовини овочі відіграють важливу роль у харчовому балансі людини тим самим забезпечуючи повноцінний розвиток організму.

Україна нині входить до перших семи країн-лідерів із валового виробництва овочевої продукції, а в перерахунку на душу населення посідає дев’ яте місце у світі. Важливим показником розвитку будь-якої галузі є рівень виробництва (забезпеченість) в розрахунку на душу населення. За даними Українського НДІ гігієни та харчування раціональна норма споживання (РНС) овоче-баштанних культур у 2005-2015 роках має становити 161 кг/особу в рік. Про те зауважимо, що у жодному, починаючи з 1990 року, показник раціональної норми споживання не досягнув рекомендованих норм. Так у 2010 році лише у чотирьох областях він перевищив РНС. Баланс між фактичним споживанням та раціональною нормою споживання овочів в розрахунку на одного мешканця в рік по Україні склав у 2013 році – 17, 5 кг (89,1%).

В Україні на сьогодні основним місцем реалізації овочевої продукції залишаються міські ринки, оскільки вони вже стали традиційним для споживачів місцем для закуповування овочів. Причина в тому, що на ринки продукція надходить свіжою, має кращий товарний вигляд, є можливість вибору. Крім цього, ринкові продавці більш гнучкі стосовно попиту і пропозиції, що відображається на роздрібних цінах.

Овочеві та продовольчі баштанні культури за кількісними показниками споживання у раціонально-збалансованому харчовому раціоні людини посідають друге місце після молока та молочних продуктів.

На ринку свіжих овочів відбувається переорієнтування споживачів на продукцію вітчизняного виробництва, що зумовлено також і зростанням пропозиції, перш за все тепличної (томати, огірки, зелень). Останніми роками все більший попит має екологічно безпечна продукція. Основними мотивами придбання такої плодоовочевої продукції є потреба у захисті дітей, різні захворювання, харчова цінність .

Труднощі із забезпеченням ринку свіжою овочевою продукцією протягом 2013 року створило сприятливі умови для міжнародної торгівлі та сприяло глобальній інтеграції в секторі свіжих овочів. Разом з тим, більша частина овочів виробляється для споживання на внутрішні ринки, а на міжнародному ринку продається лише 4,4 % світового виробництва овочів.

Експорт традиційно представляв малу частку ринку свіжих овочів, здебільшого через торговельні бар’єри та технічні труднощі і витрати на перевезення на великі відстані. Проте лібералізація торгівлі, яка впроваджується СОТ, а також через регіональні торговельні угоди розширила ринковий доступ та забез-печила необхідні механізми для боротьби з торговельними бар’єрами, такими, як необгрунтовані санітарні та фітосанітарні обмеження.

Попри те, що в загальному виробництво переважно зорієнтоване на задоволення потреб внутрішнього ринку, розвинуті країни, і ті, що розвиваються, дедалі більше виробляють фрукти та овочі для експортних ринків. При цьому, якщо Китай та Індія зможуть довести рівень експорту овочевої продукції до 10% виробництва, одне це зможе викликати подвоєння (до 20%) частки експорту у глобальному виробництві. Більша частка світового виробництва овочів споживається у свіжому вигляді. У розвинутих країнах споживання перероблених овочів часто становить більше половини загального обсягу споживання овочів [6, с. 205].

Експорт овочів Україною за останні 11 років зріс у понад 10 разів, за рахунок різниці цін на внутрішньому і зовнішніх ринках. Ціна на овочі в Україні досить низька, зокрема, на моркву навіть нижча, ніж у Польщі, яка є нашим основним конкурентом з експорту борщової групи овочів. Якщо істотна різниця в цінах на овочі між Україною і зовнішніми ринками збережеться надалі, то експортні обсяги можуть ще збільшитися.

Експорт плодоовочевої продукції нині становить майже 6% від загальної кількості виробленої продукції і залишається досить перспективним каналом збуту, насамперед, для крупнотоварних сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств.  По-перше, плодоовочева продукція більш конкурентоспроможна у ціновому сегменті. По-друге, вирощена продукція овочівництва характеризується низьким вмістом ГМО і вирощується з мінімальним застосуванням мінеральних добрив та хімічних засобів захисту рослин від шкідників та бур’ янів. По-третє, сприятливі природно-кліматичні умови, особливо південних регіонів країни дозволяють оптимізувати терміни поставок, особливо за ф’юрчерсними контрактами [4, с. 24].

Низькі показники експортності галузі овочівництва в країні характеризується низкою  чинників із поміж яких:

– концентрація виробництва овоче-баштанної продукції в господарствах населення (понад 90 %) яка не дозволяє формувати значні обсяги реалізації, що є привабливими для закордонних оптових покупців;

– відсутність належного товарного виду продукції згідно вимог законодавства більшості Європейських країн, пов’ язаної із недосконалістю технологій вирощування, сортування, зберігання та пакування;

– відсутність системи сертифікації та стандартизації господарств виробників овочевої продукції.

За результатами проведених досліджень зазначимо, що у структурі експорту  свіжих овочів переважають томати – 59, 4 %,  огірки – 14,6 %,  зернобобові культури – 12,4 %,  капуста – 9,9 %.

Аналізуючи динаміку імпорту в овочевою продукцією за останні 5 років, можна зробити висновок, що величина його зростає з кожним роком. В Україну щороку завозиться близько 300 тис. т. плодоовочевої продукції на суму приблизно 200−250 мільйонів доларів. Перш за все, слід відзначити зростання імпорту помідорів, ввезених з Туреччини, Єгипту, Іспанії, Греції, Нідерландів. Значно збільшилося і споживання імпортної моркви, часника та столового буряка. Основними країнами-експортерами були Китай, Нідерланди, Польща та Словенія. Імпорт борщового набору залежить від дефіциту на Україні. Наприклад, в цьому році, зважаючи на нашу врожайність, імпорт практично відсутній [5, с.124].

Основною особливістю розвитку овочівництва у 2013 році була екстремальна спека за якої урожайність моркви, капусти, столових буряків та огірків на 20-25% була нижчою за минулорічну. помідори у відкритому ґрунті, цибуля, баклажани, редька та баштанні культури дали добру врожайність, але із-за високих температур достигли одночасно і раніше розрахункових термінів, у період масових відпусток, коли попит на них був нижчим за повсякденний. У результаті ціни на них не виправдали сподівань сільгоспвиробників. Не стабільною була ціна на огірки та капусту ранніх і середньостиглих сортів. Загалом ціни на більшість овочевих культур були досить сприйнятливими як для виробників так і споживачів.

Основною проблемою інтенсивного розвитку галузі цього річ як і в минулі роки залишається дефіцит державних дотацій виробникам овочевої продукції, відсутність яких на тлі рекордного врожаю овочів у 2012-2013 роках може загальмувати розвиток плодоовочевої галузі в країні. Рекордно низькі ціни на овочі та картоплю у попередньому та нинішньому маркетингових роках стануть серйозним випробуванням на міцність для плодово-овочевого сектору рослинництва України.

Дворічні рекордні врожаї овоче-баштанних культур ймовірно призведуть до часткового відтоку інвестицій з цієї галузі і суттєвих втрат для багатьох інвесторів, реалізаторів та насамперед безпосередніх виробників овочевих культур.

Зазначене вище стане своєрідним тестом для виробників овочів та картоплі, які в попередні два роки удосконалювались в основному в технологіях вирощування не маючи проблем зі збутом за високими цінами. Цього року достатні прибутки зможуть отримати лише ті виробники, які активно займалися не лише впровадженням інтенсивних технологій вирощування, але й питаннями маркетингу. Україна може поставляти в Європу якісну і дешеву овочеву продукцію. Для цього вона повинна вийти на виробництво 30 млн тонн овочів щороку. Основними чинниками, що впливають на посилення позицій вітчизняної галузі овочівництва, є реструктуризація власності підприємств, що продовжується, консолідація капіталу і збільшення масштабів бізнесу [7, с. 58].

Характерним для розвинутих країн і дієвим механізмом ринку є система оптового продажу, цивілізований маркетинг (вивчення попиту і пропозиції, доставка товарів до місця споживання, зберігання і реалізації, реклама, укладання торгових угод), а також здорова конкуренція.

Для більшості сільськогосподарських виробників України ці складові знаходяться поки що у зародковому стані. Плодовий оптовий ринок в Україні поки що зорієнтований не на виробництво власної дешевшої і якіснішої продукції, а на реалізацію дорогої імпортованої продукції, що негативно позначається на економіці галузі.

Висновки. Подальший розвиток ринку овочевої продукції набуття ним цивілізованості і регульованості передбачає науково-обґрунтовану державну політику у сфері регулювання виробництва та цін на ринку овочевої продукції, створення досконалої інфраструктури ринку овочевої продукції, інформованість і мобільність виробників і споживачів при виборі місця та змісту реалізації овочевої продукції та використання сучасних маркетингових стратегій та методів регулювання ринку овочевої продукції.

Сучасний ринок овоче-баштанної продукції вимагає наявності злагоджених диверсифікованих каналів реалізації продукції, власних торгівельних точок і мереж як всередині країни так і поза її межами.

Нині в Україні розроблено Концепцію Державної цільової програми розвитку овочівництва та переробної галузі на період до 2020 року. Відповідно до положень якої орієнтований обсяг фінансування розвитку овочівництва та виробничої інфраструктури дотичної до нього має скласти понад 30,8 млн. грн. до 2015 року. Втілення цієї концепції дозволить довести обсяги виробництва продукції в межах країни до 10 млн. т, а в перспективі до 2020 року до 13,5 млн. т щорічно, створить додатково 30-40 тис. робочих місць, та дасть можливість довести обсяги експорту вітчизняної овочевої продукції до 2,5 млн. т, а продукції переробної галузі до 3 млн. т.

Список використаних джерел:

1. Витанов А. Овочівництво України / А. Витанов // Овощеводство. Украинский журнал для профессионалов №12(84). – 2011. – С. 24-26.

2. Значення овочевого ринку в продовольчій безпеці України /В.П. Рудь // Вісн ХНАУ Сер. «Економіка АПК і природокористування» – 2012. – № 11. – С. 363−368.

3. Кучеренко Т. Ринок овочів і баштанних культур в Україні: поточна кон’юнктура і прогноз / Т. Кучеренко // Пропозиція. – 2013. – № 12. – С. 46-49.

4. Калінський П.К. Спеціалізація сільськогосподарських підприємств: монографія / П.К. Калінський. –  К.: НПУ ІАЕ, 2005. – 348 с.

5. Супіханов Б.К. Розвиток ринків аграрної продукції: монографія // Б.К. Супіханов. – К.: ННЦ ІАЕ, 2013.– 530 с.

6. Сільське господарство України:   стат.   збірник /   Державна служба статистики України. –  К.: ІВ у Держкомстату України, 2011. –  С. 331.

7. Сухий П. О. Агропродовольчий комплекс Західного регіону : монографія. / П. О. Сухий. Чернівці: Рута, 2008. – 400 с.

8. Офіційний сайт міністерства аграрної політики та продовольства України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minagro.gov.ua.

9. Офіційний сайт Державної служби статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

В УКРАЇНІ

Чухно Інна Анатоліївна,

к.держ.упр., доцент кафедри менеджменту і адміністрування

Національного фармацевтичного університету, м. Харків

Необхідність забезпечення умов для соціально-економічного розвитку окремих регіонів і держави в цілому визначається одним із основних пріоритетів державної політики практично з часу проголошення незалежності України. Проте, внаслідок цілого ряду об’єктивних та суб’єктивних факторів, реальне становище та тенденції і темпи соціально-економічного розвитку в нашій державі не відповідають очікуванням і вимогам сьогодення.

Рівень соціально-економічного розвитку як в державі в цілому так і в окремих її регіонах, стан управління ним та тенденції змін мають вкрай важливе значення для забезпечення безпеки і стабільності в нашій державі. Безпека та стабільність держави в значній мірі залежать від забезпечення економічної безпеки, яка формує економічний базис для позитивної динаміки інших складових суспільного розвитку.

Мистецтво управління регіональною економікою та забезпечення економічної безпеки регіону полягає у здатності гармонізувати приватні, локальні і державні інтереси, налагодити міцні економічні зв’язки між регіонами держави та створити мотиваційні механізми їх ефективної взаємодії з метою забезпечення цілісності національної економіки [2, с. 6].

На сьогоднішній день однією з основних загроз безпеці є розрив у рівнях соціально-економічного розвитку регіонів України. Про регіональні диспропорції свідчать зокрема індикатори економічної безпеки для визначення яких на першому етапі формуються інтегральні індекси за складовими (макроекономічна, інвестиційна, інноваційна, фінансова, зовнішньоекономічна, соціальна, продовольча, демографічна, енергетична безпека) з використанням мультиплікативної форми, на другому - їх інтегральна згортка [2, с. 26].

Збалансований розвиток окремих територій та регіонів нашої держави з високими показниками соціально-економічного розвитку, що в кінцевому підсумку підвищували б рівень і якість життя населення нашої країни, став би одним із визначальних факторів забезпечення економічної і соціальної безпеки та стабільності в державі. Проте, досягнення такої збалансованості і гармонійності на практиці є майже неможливим.

Зарубіжний досвід свідчить, що територіальні диспропорції мають місце практично в усіх країнах. Крім того, досвід країн, які пройшли трансформацію соціальних систем, показує, що збільшення диспропорцій економічного розвитку є об’єктивним процесом. При цьому ринкові механізми не завжди здатні подолати значні міжрегіональні відмінності. Саме тому в розвинутих країнах вони доповнюються інструментами державного регулювання. При цьому держава стикається з необхідністю водночас зі створенням умов для зростання й розвитку всього господарства, прогресивних структурних зрушень забезпечувати однорідність територіального й економічного простору [5, с. 128].

В сучасних умовах системних змін, що відбуваються в країні та з огляду на недостатню ефективність державного регулювання соціально-економічного розвитку в регіонах, формування та впровадження ефективної і обґрунтованої регіональної політики, що враховувала б сучасні особливості та проблеми соціально-економічного розвитку регіонів та системи державного і регіонального управління, а також наявний потенціал та прагнення територіальних громад, є невід’ємним складником реформування системи державного управління та забезпечення стабільності в нашій державі.

Основою сучасної регіональної політики має бути налагодження ефективного та дієздатного механізму управління регіональним розвитком, що був би здатним створити умови для стимулювання економічної активності на регіональному рівні, надати більше самостійності регіонам у вирішенні господарських питань та питань соціального розвитку, задіяти ефективні механізми та інструменти стимулювання місцевої економічної та соціальної ініціативи й досягти на цій основі зростання показників регіонального розвитку.

При цьому, задля забезпечення ефективності державного регулювання регіонального розвитку та збалансованості в цьому процесі, вкрай важливо забезпечити дотримання системності та комплексності при формуванні та впровадженні відповідної державної політики, врахування всіх аспектів розвитку регіонів. Адже неможливо досягти збалансованого росту системи (регіону) впливаючи лише на один або кілька обраних показників, в той час як комплексне управління регіональним розвитком, що впливатиме на всі або більшість значимих факторів дозволить досягти загальних позитивних зрушень.

Основним завданням державної регіональної політики в сучасних умовах є послідовний гармонійний і сталий (з урахуванням екологічних складників), збалансований соціально-економічний розвиток усіх регіонів задля створення повноцінного середовища для життєдіяльності людини на всій території країни, забезпечення високого рівня якості життя людини незалежно від місця її проживання [6, с. 5-6].

При цьому, необхідно додатково акцентувати увагу на тому, що головна й першочергова мета регіональної політики має полягати саме в забезпеченні належного рівня і якості життя людини незалежно від місця проживання. А створення умов для економічного розвитку регіонів, окремих територій, забезпечення збалансованості такого розвитку тощо мають розглядатися як шляхи для досягнення вказаної головної мети. Адже держава повинна прагнути саме до забезпечення належних умов та рівня життя власних громадян, а досягнення відповідних показників розвитку в тій чи іншій сфері має бути індикатором цього процесу, який дозволятиме визначати слабкі, проблемні місця та коригувати державну політику для досягнення головної мети.

Повне уникнення диспропорцій як в розвитку окремих регіонів так і в розвитку окремих населених пунктів в рамках одного регіону є і неможливим і недоцільним. Це зумовлюється особливостями суспільного і економічного розвитку людства.

Наприклад, процеси урбанізації є закономірними й зумовлені процесами індустріалізації, концентрації виробництва і населення, тому міста районного значення є найбільш розвинутими центрами в межах району, а розвиток прилеглої до них території можна охарактеризувати значною мірою як депресивний. Переважна частка економічної діяльності на території всього району зосереджується у містах районного значення, оскільки лише вони володіють мінімально розвинутою виробничою, транспортною та комунікаційною інфраструктурою. Відтак, асиметрія регіонального розвитку в межах України накладається на асиметрію всередині самих районів, випереджаюче зростання міст і занепад периферії [1, с. 187].

Для забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів і окремих територій в їх рамках, необхідно враховувати специфіку наявного в них природного, людського і економічного потенціалу, а також інтереси і вподобання, пріоритети розвитку, що визначаються відповідною територіальною громадою. Мова йде про створення умов для забезпечення максимальних можливостей для саморозвитку регіонів, територій. Основну увагу при цьому слід приділяти активізації розвитку житлово-комунального господарства, розвитку освітньої галузі, раціональному використанню бюджетних коштів, ефективному використанню ресурсів регіону та іншим стратегічним напрямам, визначеним з урахуванням інтересів громади, які в кінцевому підсумку сприятимуть покращанню рівня і якості життя населення на основі зростання показників соціально-економічного розвитку регіону.

Загалом, головними принципами реформування державного управління та місцевого самоврядування в Україні науковці визнають децентралізацію, деконцентрацію, субсидіарність, партнерські стосунки між державною владою та місцевим самоврядуванням, міжсекторне співробітництво владних інституцій, політичних партій, неурядових громадських організацій та бізнесових кіл [3, с. 160].

Для розробки і реалізації заходів, спрямованих на забезпечення регіонального розвитку, при формуванні, прийнятті та реалізації програмних документів щодо розвитку кожного конкретного регіону мають максимально залучатись не лише державні органи й органи місцевого самоврядування, а й представники місцевих бізнес-структур та громадських організацій, територіальної громади в цілому.

При цьому, ефективне управління регіональним розвитком має виходити із таких принципів: створення умов як для збереження, так і для раціонального використання ресурсів регіону; визначення пріоритетних напрямків, які потребують значних вкладень і з боку бюджету, і з боку приватних компаній; пошук альтернативних, найбільш нужденних сфер і секторів соціально-економічної системи [4, с. 222].

Таким чином, питання формування і впровадження ефективної системи державного регулювання регіонального розвитку в сучасних умовах є досить складним і потребує виваженого наукового обґрунтування на основі принципів комплексності і системності. Розрізнені заходи, які не враховують складності такої системи як регіон є наразі неефективними і не можуть вирішити всіх проблем, що існують на сьогодні в цій сфері та сприяти підвищенню рівня і якості життя населення в нашій державі.

Для забезпечення збалансованого регіонального розвитку слід, зокрема, підвищити роль територіальних громад та місцевих органів влади в розробці і реалізації програм і планів стратегічного розвитку регіонів, а також відійти від намагань уникнення диспропорцій в регіональному розвитку шляхом державної фінансової підтримки депресивних регіонів в бік стимулювання саморозвитку регіонів та максимального використання їх потенціалу з метою створення умов для формування, хоч і різних, але економічно сильних регіонів, здатних постійно нарощувати власні показники соціально-економічного розвитку та забезпечувати належні умови життя населення.

Список використаних джерел:

1.     Бражко О. В. Соціально-економічний розвиток території / О. В. Бражко // Держава та регіони. – 2010. – № 1. – С. 186-192. – (Сер. «Державне управління»).

2.     Ефективність соціально-економічного розвитку та економічна безпека регіону (на прикладі Закарпатської області); аналіт. доп. / А. І. Сухоруков, Ю. М. Халізішвілі. – К.: НІСД, 2013. – 32 с.

3.     Іванченко О. В. Вади та суперечності політики державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів / О. В. Іванченко // Держава та регіони. – 2009. – № 4. – С. 160-163. – (Сер. «Державне управління»).

4.     Ковальчук В. Г. Державне управління соціально-економічним розвитком регіону : [монографія] / В. Г. Ковальчук. – Х. : Золоті сторінки, 2013. – 296 с.

5.     Маліков В. В. Оцінювання регіональних диспропорцій економічного розвитку України / В. В. Маліков // Держава та регіони. – 2010. – № 4. – С. 128-132. – (Сер. «Державне управління»).

6.     Реформування державного управління регіональним розвитком: стан, проблеми, перспективи / С. О. Біла, О. В. Шевченко, М. О. Кушнір, В. І. Жук [та ін.]. – К. : НІСД, 2012. – 96 с.